"Я носитиму тебе на руках"
Для подружжя Завгородніх, яке живе в селі Крижівка Рожищенського району, ці слова не просто символ турботи і відданості. Олексій буквально носить свою кохану Ірину на руках, оскільки через хворобу вона не може ходити. А якщо до цього додати, що свою майбутню дружину він вперше побачив на візочку, але не звернув увагу на її неповносправність, а побачив лише чарівну посмішку, лагідний погляд, то взагалі напрошується думка про якийсь казковий сюжет. Чи, принаймні, реаліті-шоу, на які таке щедре сучасне телебачення.
Тим часом таку казку подарувало саме життя: хлопець, який народився і виріс у місті Енергодар Запорізької області, зустрів свою суджену у Саках, де вона перебувала в спеціалізованому санаторії. Рік тому вони обоє приїхали у Крижівку, де згодом зареєстрували шлюб, а там - і повінчались.
ІРИНА - СИЛЬНА НАТУРА
Найперш - розмова з матір'ю Ірини - Валентиною Юхимівною. По-жіночому я співчуваю їй. Бо ж як то нелегко було змиритись з недугою молодшої дочки. До радості від того, що старша донька виросла, заміж вийшла, внуків подарувала, домішувався смуток від того, що з Іриною сталась така біда. З цього приводу і не треба було говорити жінці нічого, чи розпитувати - скільки я була в хаті цієї родини, стільки бачила в очах пані Валентини сльози. Здавалось, варто якоїсь жалісливої нотки і вінця будуть переповнені, і не втримається жінка від гіркого плачу.
Тож на жалість ми не сходили. А, навпаки, більше говорили про те, яка молодець Ірина: не здалась хворобі, не замкнулась в собі, а тим більш не впала у депресію. Про це добре знає і по-особливому цінує мати. Бо і їй самій важче було б, якби бачила ще й моральні страждання дочки.
- Іра мала років дев'ять, як хвороба дала про себе знати, - каже Валентина Юхимівна. - Коли я помітила, що з дочкою щось «не те», то відразу поїхала з нею в обласну дитячу лікарню. «Прогресуюча м'язева дистрофія» - такий діагноз поставили лікарі. Не хотілось вірити в такий «вирок», адже ця хвороба не піддається лікуванню. Не покидала думка: «А, може, якраз якась помилка?»...
З направленням медиків обласної дитячої лікарні Валентина Юхимівна повезла дочку у Київ, але й там те саме почула. Лежала Ірина не раз в лікарні в Луцьку, де проходила різні процедури. Їздила з нею жінка повсюди, де тільки, як чула, міг бути порятунок з допомогою традиційної чи нетрадиційної медицини.
Ще навіть у десятий клас Ірина сама ходила, хоч, як каже мати, рух уже був не той. А в одинадцятий - не змогла. До неї приходили вчителі. Атестат про середню освіту дівчина одержала разом зі своїми однокласниками. Випускний відображають фотознімки. Струнка, гарна дівчина в рожевій сукні, на перший погляд, нічим не відрізняється від своїх ровесниць. Ось тільки, правда, їй важко було стояти, тож сиділа, коли відбувалась урочистість. Через декілька років після школи Валентина Юхимівна завезла доньку на Київщину, в Лютіж, де є Всеукраїнський центр реабілітації інвалідів. Там вона за п'ять місяців освоїла професію оператора комп'ютерного набору. Це ще один доказ того, що дівчина разом з матір'ю (чи з допомогою матері) не здавалась хворобі, прагнучи до повноцінного життя.
Ірина допомагала ростити діток своєї сестри. Але про власне материнство тоді не думала. Бо й не думала про заміжжя. Все в цьому житті, як то кажуть, закривала хвороба. І якщо знайомилась з кимось з хлопців, то це була лише дружба.
- І не більше, - каже молода жінка. - Хотілось бути подалі від проблем, яких і так було багато.
СТРІЛЯЛА ПО МІШЕНЯХ, А ПОТРАПИЛА ПІД СТРІЛИ АМУРА
Позаминулого літа Ірина за путівкою соцзабезу вже вдруге поїхала в місто Саки - в спеціалізований санаторій. Термін путівки - півтора місяця. За цей час дівчина познайомилася з такими ж хлопцями-«візочниками». Тим більш, як каже сама Ірина, дружбу заводила, як правило, тільки з хлопцями («з дівчатами якось не складались стосунки»). І пропонував дехто зустрічатись. Але Ірина тримала дистанцію: їй простіше було спілкуватись просто по-товариськи, без будь-яких сентиментів.
Але так було, поки вона не побачила Олексія. Сьогодні молоде подружжя по-своєму розцінює і те, що в Ірини до двадцяти трьох літ не було близької людини, і те, що Олексій об'їздив Україну, Росію, але своєї половинки так і не знайшов. Видно, доля берегла їх одне для одного, вела до знакової зустрічі.
Того ж 2010 року Олексій, який знав, що в Саках живе його дідусь, вперше сюди приїхав. Жив у діда, влаштувався продавцем, щоб заробіток мати. Власне, за той рік, коли хлопець був у Саках, він побачив, як багато тут людей на візочках. Спілкуючись з ними в побуті, по роботі, зрозумів, що вони живуть таким же повноцінним життям. В усякому разі прагнуть до цього. По можливості працюють, мають сім'ї. Одне слово, так само люблять і радіють, страждають, мріють, розчаровуються. Але Олексій і гадки не мав, який поворот у житті очікує його.
Хлопець побачив Ірину у тирі. Вона сиділа на візочку, але він його ніби не помітив. Його увагу привернуло миле личко, світла посмішка. Дівчина стріляла по мішенях. І непогано стріляла - вигравала якісь сувеніри. А виявилось, що сама потрапила під стріли Амура.
- То вже був вечір, - пригадує Ірина. - Тир мав закриватись. Компанія хлопців, в якій був Олексій, пригостила мене фруктами, вином. Ми розговорились. Розходитись не хотілось. Олексій запросив в ресторан. Там ми просиділи з ним допізна. За розмовами час летів швидко...
Про що говорили? Про все, що може цікавити молодих людей. Найменше, звичайно, - про хворобу Ірини. Хоч і про недугу Олексій спитав у дівчини. Виявилось, що про таку хворобу, яка її спіткала, він раніше і не чув. Попрощались до наступної зустрічі. Але так сталось, що телефонними номерами не обмінялись.
Чи боялась Ірина, що більше ніколи не побачить Олексія? Мабуть, що так. Про це свідчать подальші події. Наступного дня біля того ж тиру, де відбулось знайомство, дівчина побачила Олексієвого товариша і попросила у нього телефон хлопця, з яким їй було так легко і приємно спілкуватись. А через декілька днів і зателефонувала йому. Хоч і боялась бути нав'язливою, але серце підказувало, що треба зробити цей крок. Тепер вона добре знає, що до свого серця треба прислухатись.
ВІД ОСВІДЧЕННЯ - ДО ТАЇНСТВА ВІНЧАННЯ
- Мамо, я вже їду додому. Але їду не сама, - сказала Ірина по телефону, коротко розповівши про Олексія.
- Я зустрічала їх на залізничному вокзалі у Луцьку, - говорить Валентина Юхимівна. - Коли побачила хлопця, який виносив із вагона візочок Ірини, то зрозуміла, що це і є Олексій. І зраділа, що Іра не сама. І в той же час тривога не покидала. Якщо відверто, то була і така думка: поживе хлопець трохи з Іриною, розбурхає її душу і забереться геть.
Але це «трохи» затягнулось. І 20 травня цього року на запрошення родини у хату прийшли голова і секретар Луківської сільської ради, щоб зареєструвати шлюб Ірини і Олексія. Почалась підготовка до весілля, яке призначили на 17 липня - першу неділю після Петрівського посту. Вінчалися молоді у сільській церкві. І, як каже Олексій, це був дуже обдуманий крок - аж ніяк не данина моді, «бо так всі роблять».
- Ми хотіли, щоб дитя наше народилось у шлюбі, який має Боже благословення, - каже Ірина.
«Гортаючи» в комп'ютері фото, зроблені в день весілля, бачу, що почався цей день з поїздки в Рожище, в перукарню. На одному з кадрів зафіксовано момент, коли Олексій виносить на руках свою Ірину уже після того, як майстер зробила зачіску (а ще ж перед весіллям потрібно було в Луцьк поїхати сукню купити - обоє вибирали, щоб наречена була найкраща). Завдяки фотознімкам назавжди збережуться ті моменти, коли у дворі «шалаш» ставили, коровай пекли. І, нарешті, як у сільському храмі під коронами стояли молоді, Боже благословення звучало для них.
Може, хтось і дивується з того, що Олексій взяв на себе таку непросту ношу. Але головне, як він каже, що сам так не думає.
- Бо якби я так думав, - говорить молодий чоловік, - то нікуди б з Іриною не поїхав. Вона - моя кохана дружина, у якої є проблеми із здоров'ям. Їй потрібне моє тепло і турбота. Будь-якій жінці це потрібне. А тим більш такій, як Ірина. Бо якщо здоровій людині ще можна щось спересердя сказати, то тут потрібна особлива делікатність - щоб, не дай Бог, не образити.
Справді ж - ніхто не примушував одружуватись - все з любові і власної волі...
Особливо тепер, коли Ірина чекає дитину (їхнього синочка!), їй потрібна допомога і підтримка. Бо вона не може сама навіть пересісти з ліжка у візочок. До речі, коли в жіночій консультації Рожищенської районної лікарні стало відомо про вагітність Ірини, то дехто з лікарів настирливо радив зробити аборт. Мовляв, це небезпечно і для майбутньої мами, і для самої дитини - можуть бути фатальні наслідки.
- Але ми з Олексієм все те послухали, - каже Ірина, - і вирішили, що я буду народжувати. Раз вже так сталося, значить Бог так дає. Хай буде, як йому угодно.
Ірина вдячна долі, що послала їй Олексія. Бо тепліше стало їй в цьому світі, коли поряд він - коханий чоловік.
Катерина Зубчук